«МУРАШНИК З ПРИСМАКОМ СПРАВЖНІХ ФРУКТІВ» АБО МОЄ ЗНАЙОМСТВО З УКРАЇНСЬКИМИ ПАРАЛІМПІЙЦЯМИ.

    13 листопада в столиці Лівану, Бейруті, відбувся 14-тий міжнародний марафон. У якому, за доброю традицією, вже декілька років поспіль (у різних категоріях) беруть участь представники української громади, співробітники посольства України в Ліванській Республіці та члени Українського Культурного Центру. Але у цьому році до команди українських бігунів-аматорів, за ініціативою Посольства України в Ліванській Республіці, долучилися наші паралімпійці – Анатолій Ворфоломієв та Віта Олексюк. Українські спортсмени гідно представили нашу країну на міжнародній біговій доріжці. Так, наша паратриатлетка Віта Олексюк та її гайд – Тетяна Ліщинська здобули переможне перше місце у забігу на дистанцію 7 км в категорії: «люди з особливими потребами», а Анатолій Варфоломієв зі своїм гайдом – Романом Королем – почесне друге. (Гайд – це людина, яка супроводжує незрячого спортсмена від старту до фінішу і є його очима – авт.). Ви не уявляєте, які відчуття  вирували в середині мене, коли я дізналася результати! Це і вдячність, і гордість, і захват, та чого гріха таїти... і заздрість (оскільки, я ледь спромоглася на 1 км)...одним словом, я, за будь-яку ціну, вирішила ближче познайомитися з нашими переможцями: Анатолієм Ворфоломієвим, Романом Королем, Вітою Олексюк і Тетяною Ліщинською.

Я: вітаю вас, переможці! Розкажіть про свої враження від Лівану і, з чим у вас асоціюється ця країна?

Віта: враження від Лівану позитивні: різноманіття страв, незвичні фрукти і тепла погода. А асоціюється у мене ця країна з мурашником і шаленою їздою автомобілів (посміхається - авт).

Анатолій: я в захваті від Лівану. Тут я вперше побачив, наскільки це можливо, (посміхається - авт) як ростуть банани, гранати, апельсини та мандарини. Саме в Лівані я пізнав смак справжніх фруктів. І хочу сказати, що він суттєво відрізняється від смаку тих фруктів, які достигають по дорозі в Україну. А асоціюється в мене Ліван з нашим Кримом: теплий клімат і гірські місцевості.

Я: Анатолію, Віто, розкажіть про ваші відчуття під час сьогоднішнього марафону. Чи поділяєте ви змагання на важливі та неважливі?

Анатолій: під час сьогоднішнього марафону я відчував відповідальність, адже це – міжнародний рівень. Я розумів, що не можу підвести свою країну, осоромити її. На закордонних змаганнях спортсмен – це лице країни, яку він представляє, і саме за його результатами інші держави будуть судити про рівень спорту в ній. А стосовно Вашого другого запитання, хочу сказати наступне: є старти для задоволення, є замість тренувань, але коли ти готуєшся до чогось серйозного, наприклад: напівмарафону, то краще поберегтися і всі свої сили витрачати на вдосконалення своїх результатів, тобто долати визначену відстань кожного разу за менший проміжок часу.

Я: Віто, на якій хвилині Ви дісталися до фінішу і чи це був той результат, на який Ви розраховували?

Віта: Ми дісталися до фінішу на 41 хв. Це взагалі не той результат на який ми розраховували. Останні 2 км у нас був так званий «біг з перешкодами», які створював натовп на біговій дистанції. Велика кількість часу була витрачена на численні  «ссорі» з нашого боку, в бік людей, які просто йшли. Але загальні відчуття від марафону – гарні. Дуже хороша підтримка, яка відчувалася на кожному кроці. Навіть ті, хто нас не знав – підтримували. На жаль, в Україні це дійство не настільки розвинено. А ще сподобалося те, що на нашому шляху були дві українські арки. Нам було дуже приємно. Це стимулювало на перемогу. А стосовно важливих та неважливих змагань...(задумалась - авт.) Безперечно всі змагання важливі, але серед них є пріоритетні. До яких треба готуватися наполегливіше. 

Я: як ви прийшли до занять спортом на професійному рівні?

Віта: все почалося з того, що одна моя знайома дівчина, яка теж має вади зору, написала мені в соціальній мережі: «Приходь...побігаємо». Ну я і прийшла. На той момент вже існувала команда незрячих спортсменів, яку тренували Василь Закревський і Роман Король. Отже, я прийшла до них «побігати» (посміхається - атор) деякий час пробігала, а потім тренер запропонував мені спробувати себе в паратриатлоні.

Роман: оцей біговий клуб, про який розповідає Віта, був заснований на базі нашого клубу «Capital TRI», який займається з любителями. Оскільки, на той час я займався з Васею вже 4 роки (мова йде про Василя Закревського – чотириразового віце-чемпіону світу з триатлону, чемпіону Європи 2015 р. з триатлону, чотириразового чемпіону України з триатлону – авт.), ми долучили ще декількох людей, таких, як Вася, щоб вони спортивно розвивалися. Оскільки у нас є можливості, то чого ж не допомогти людям? Сьогодні  –  це вже повноцінний окремий проект. Ми допомагаємо людям, які хочуть працювати і займатися спортом на професійному рівні. Всіляко підтримуємо їх, координуємо, спрямовуємо на перемогу, надаємо можливості для тренувань. Зауважте, що це не просто люди, які вміють бігати, біжать і не зупиняються, це люди, які чогось прагнуть, мають ціль. Ось сьогодні одні з них прийняли участь у марафоні. Ми б хотіли подякувати людям, які запросили нас до Лівану і надали шанс нашим спортсменам спробувати себе на міжнародній біговій доріжці.

Я: Віто, скільки Ви вже займаєтесь спортом?

Віта: я займаюся  2 роки, це якщо з бігом. Минулого року почала займатися плаванням, а цього літа я вже осідлала велосипед. І разом з моїм гайдом, Тетяною Ліщинською, вже спробували себе в  повноцінному тріатлоні.

Анатолій: мене до бігового клубу запросили друзі, серед яких була і Віта. Я довго не наважувався долучитися до них, але коли прийшов, то пошкодував, що не зробив  цього раніше. Я розпочинав зі звичайних пробіжок, які поступово «переросли» у заняття у біговому клубі.  Потренувавшись  близько року здійснив свій перший забіг на 5 км.  Оскільки, зір я втрачав поступово, то було бажання окрім бігу, займатися ще і плаванням. Я був надто захоплений своїми тренуваннями, як то кажуть: «Бачу ціль, не бачу перешкод».  Результат – травма коліна, із-за якої я вимушений був припинити тренування. Повернув мене на бігову доріжку Василь Закревський. В Україні проходив соціальний проект. За умовами якого 4 незрячих інструктори допомагали 4-рьом незрячим людям адаптуватися у суспільстві:  пересуватися з палицею,  працювати за комп’ютером, користуватися планшетами та смартфонами, а також пропонувалося зайнятися бігом. Під час проекту кожен з інструкторів (за їх власною ініціативою) мав хоча б один раз побувати у кожного з «учнів» на заняттях.  Саме тоді Василь Закревський запитав мене: «Може ти з нами побігаєш?» Я спершу завагався, бо біль в коліні ще нагадував про себе та і, чесно кажучи, я побоявся завдати собі ще більшої шкоди. Але... (сміється – авт.). Вася дав мені форму, кросівки...і я побіг. Пробігши з ними один раз, я вирішив не зупинятися і продовжувати тренування. Це все відбувалося в квітні місяці цього року. З того часу я підготувався до напівмарафону, ось взяв участь у змаганнях міжнародного рівня. Зараз планую повернутися до басейну.

Я: розкажіть про найважливіші перемоги у вашому житті.

Віта: серед спортивних перемог можу назвати цю перемогу на Бейрутському марафоні. Це мій перший закордонний старт і моя перша закордонна перемога. В Україні – чемпіонат України з біатлону, хоча там не було перемоги, там, навіть, категорії моєї не було, але участь у ньому для мене була дуже важливою.

Тетяна: у нас з Вітою у цьому році був перший тріатлон (триатлон включає в себе три види спортивних змагань: плавання, велогонку і біг по шосе - авт.). Це був дуже важливий старт для нас обох.

Анатолій: у мене першою перемогою була перемога над собою. Коли я втратив зір, я не був незрячим від народження, то  дуже соромився ходити з палицею, але бажання бути незалежним і жити повноцінним життям без сторонньої допомоги, взяло гору над сором’язливістю. Я довго «йшов» до бігу та плавання, але завдяки Роману Королю та Василю Закревському, які є паралімпійськими чемпіонами і які завоювали багато медалей в Україні, завдяки біговому клубу «Гайдранер» та спортивному клубу «Capital TRI», який заснував Роман Король, я почав робити перші кроки в спорті. Саме завдяки Василю і Роману я почав перемагати себе, досягати певних результатів і покращувати їх.

Я: шановні чемпіони, а чи маєте ви кумирів?

Віта: зараз я не маю кумирів, але є люди, з певними якостями характеру, які б я хотіла мати.

Я: якщо не бажаєте називати цих людей, то тоді охарактеризуйте ті якості характеру, які Вам у них подобаються.

Віта: таких людей, насправді, декілька. Дехто з них присутній зараз поруч з нами. Мені подобається, що ці люди, вступаючи в двобій з лінню, завжди виходять переможцями, вони ніколи не сподіваються на підтримку інших і всього у житті досягають власними зусиллями, вони йдуть до своєї мети, незважаючи ні на що.

Я: Анатолію, а Ви маєте кумирів?

Анатолій: я маю, але не кумирів, а мотиваторів! Є люди, які у своєму житті досягають певних результатів у спорті, наприклад: наші паралімпійці в Україні. Продивляючись їх забіги або те, як вони плавають... та взагалі неважливо, що робить людина з обмеженими можливостями, у мене завжди  пробігають мурашки по шкірі. Їх робота наштовхує і мотивує мене на покращення своїх результатів, спонукає переборювати свої невдачі та спокійно відноситися до своїх поразок.

Я: Віто, Анатолію, яка ваша найзаповітніша мрія?

Віта: я хочу стати чемпіоном з паратріатлону, мрію виграти паралімпіаду 2020. І ще маю мрію допомагати людям з вадами зору не лише морально, але  медично.

Анатолій: моя мрія – це бути незалежною і повноцінною людиною і, щоб оточуючі сприймали мене не як людину з вадами, а як звичайну людину. А ціль – це розвиватися в спорті та потрапити до паралімпійської збірної України.

Я: тепер хотілось би трішки поговорити з гайдами і тренерами одночасно, Тетяною та Романом. Як ви тренуєте своїх підлеглих?

Роман: усе почалося чотири року тому назад. Я був професійним спортсменом і мені запропонували виступати в парі з незрячим спортсменом, Василем Закревським, який на той момент займався тільки плаванням. Я чимало думав над цією пропозицією, зважував усі за і проти, наприклад: якщо я буду виступати гайдом з Василем, то мені не можна буде виступати особисто за себе на професійному рівні; як правильно працювати зі спортсменом з особливими потребами...але я вирішив спробувати. Найтяжчим і найцікавішим був перший етап. Це тоді, коли ти намагаєшся пояснити техніку плавання, бігу або їзди на велосипеді, то починаєш згадувати мультфільми, які він міг бачити, проектувати рухи мультиплікаційних героїв або максимально візуалізувати об’єкти, коли треба пояснювати щось без жестів. Це була така досить сильна і цінна практика для мене, як для тренера. А зараз вже легше, є з чого копіювати.

Таня: якщо чесно, то мені поталанило: Рома ділився досвідом і, нам з Вітою вже було легше. А загалом, наші тренування проходили дуже весело (сміється – авт.), особливо на початкових етапах,  на заняттях з плавання. Нам пояснили техніку, розповіли, як це все має відбуватися на дії, але коли ти знаходишся в воді, вся інформація зникає, ти намагаєшся зробити щось по-своєму, розумієш, що не виходить – і як наслідок синці на моєму та Вітиному тілі. Взагалі ми часто билися (сміється – авт.) випадково, звичайно, оскільки пливемо дуже близько один до одного, але зараз вже все йде добре.

Я: якщо хтось захоче стати гайдом, куди треба звертатися?

Таня: прийти до клубу «Capital TRI» і повідомити про своє бажання.

Роман: але слід зауважити, що є групи, де навчають бігати, а є групи, де займаються професіонали. В першій групі гайдом може бути будь-хто. Там треба пояснити декілька нюансів: як саме триматися за мотузку, про те, що бігти краще в ногу і не забувати попереджувати спортсмена про перешкоди. А якщо говорити про професійний спорт – то гайд має бути професіоналом. У будь-якому випадку він має бути сильнішим, ніж спортсмен. Гайд – це людина, яка не просто біжить поряд, це людина, яка допомагає, десь підтримує, десь має пояснити. І на їх плечі лягають такі ж самі навантаження, що і на плечі спортсменів.

Я: Романе, ви зауважили, що на плечі гайдів лягають такіж самі навантаження, що і на плечі спортсменів.  Але ж лаври перемоги дістаються останнім? Ваше ставлення до цього?

Роман: у той момент, коли я зважував на терезах усі «за» і «проти», перед тим, як остаточно визначитися: займатися цим чи ні, я також думав про це. Але питання,  –  «Те, що ти робиш для себе і те, чим ти можеш допомогти комусь, на скільки воно тобі треба»,  –  для мене було вагомішим. За увесь цей час я жодного разу не відчув, що знаходжуся осторонь: в змаганнях бере участь команда і на п’єдестал ми виходимо разом, і працюємо разом, і разом йдемо до перемог. Це трішки інші відчуття, коли працюєш в команді, то це зовсім інша віддача. Наприклад, порівняйте з футболом, там на перемогу працює уся команда, а не одна людина. Щось приблизно і у нас.

Таня: мені дуже подобається бути гайдом, бо я відчуваю вдячність за свою працю. Коли ти займаєшся сам для себе, то десь можеш полінуватися, розслабитися, недоробити, а в парі ти відповідальний вже за людину, яку  тренуєш, за людину, з якою ти працюєш на результат. І коли ти бачиш, як «загорається» спортсмен, то хочеться працювати ще більше.

Я: і на останок,  побажайте, щось нашим читачам

Роман: я б порадив би завжди пристібатися ремнем безпеки під час руху автомобіля (сміється – авт.). А якщо серйозно, то  займайтеся спортом, адже в Лівані є всі умови для цього: цілий рік тепле море, тобто плавати можна безперервно. Простора набережна, по якій будь-коли можна здійснювати пробіжки, було б бажання.

Анатолій: мирного неба над головою

Віта: я б побажала не сидіти на місці. Завжди займатися собою і шукати щось у житті, що буде приносити і користь, і задоволення.

Таня: займайтеся спортом і ведіть здоровий спосіб життя, бережіть природу і не смітіть.

    За якийсь час наші паралімпійці включаться у новий графік тренувань, мета якого – досягти поставлених цілей. Отож нехай все, що вони задумали – здійсниться! Нових вершин ім і нових перемог. І нехай їм Бог допомагає! Бо вони справжні спортсмени і чудові люди.

P.S: дякую Юлії Луценко за фотозвіт. Без її світлин моя стаття була б голослівною.