ДОРОГА ДОДОМУ АБО РИТОРИЧНЕ ПИТАННЯ: «ЧОГО ТАК?»

      Як я хотіла в Україну, додому…побачити друзів не по скайпу, а так наживо, обійняти рідних, пригорнутися до матусі (після того, як сама стала мамою – мої дочірні почуття  загострилися врази) та що говорити, просто пройтися вуличками рідного міста. Я сильно хвилювалася, так як вперше летіла транзитом без чоловіка та ще й з немовлям. Ситуацію підігрівав ще той факт, що поверталася я на Батьківщину з тимчасовим білим паспортом (лісе пасе, здається так). Мій закордонний паспорт та інша купа документів були втрачені за певних обставин. Значить так: я + мала дитина  + коляска + два чемодана і дві сумки +відсутність закордонного паспорту обіцяли мені веселу подорож. На борту літака за напрямком: «Бейрут – Стамбул» я познайомилася з однією жіночкою, яка летіла бізнес класом. Так ось різниця в ціні між її «бізнесом» і моїм «економом» становила 20$! Уявляєте!!! Виявляється є декілька різновидів економ класів: економ-комфорт, економ-янки, економ-преміум, тощо і, коли ми телефонуємо в офіс, щоб замовити собі квиток – то ввічливі жіночки-адміністратори автоматично спочатку продають нам найдорожчі «економи» (візьміть це на замітку). Засмутилася трішки…ех не полетіла бізнес класом ( мінус сто для селфі на фейсбуці))))вік живи-вік вчися!))) Настрою мого це не зіпсувало, бо попереду мене чекала Україна. 
    Аеропорт в Стамбулі мені подобався завжди. Турки, побачивши мене з коляскою, в якій був пакет з іграшками ( придбала   в Duty-Free)) та ще дві торби, малий на руках, бо категорично відмовлявся сидіти в візочку, швиденько кинулися розвантажувати мою « ношу» і самі поклали на стрічку контролю. Потім самі ж і склали так, як  було. Ще і перепитали: чи нормально склали?..уявляєте!  Настрій пречудовий! 
    Ще трішки: чотири години в аеропорту і дві години літаком «Стамбул- Дніпропетровськ – і я в Україні! Маленький нервував, йому не подобався натовп і постійний гул. Я йому співаю українських пісень, він засинає… я мрію, думаю що робитиму вдома, до кого першого завітаю в гості. А ще розмірковую про гіпотезу перших кроків. Кажуть, що тим, хто довго не був на рідній землі перші кроки здаються м’якими. Програмую себе не забути це припущення. Маленький прокинувся, веде себе тихо, напевно, теж відчуває мій ейфорійний настрій і як справжній джентльмен не наважується внести «свої корективи»))) В літаку моє місце для ручної поклажі було зайняте клунками з купальниками підприємцями-земляками. Мені з малою дитиною на руках і вже трьома сумками було запропоновано покласти мій багаж через сім місць від мого сидіння!!! і сказано це було так, що я мала ще подякувати за турботу моїх співвітчизників!! Я не хотіла конфліктувати, дала потримати маленького миловидній жіночці, а сама почимчикувала облаштовувати багаж…думками я була вже в Україні. 
    Пілот говорить, що в Дніпропетровську +25 і просить не підійматися зі своїх місць до повної зупинки літака. Слава Богу –  вдома!!! Останні хвилини тяглися найдовше…подумки я вже обіймала маму, яка мене чекала в аеропорту. Під час польоту я зрозуміла, що іноземцями в літаку були лише стюардеси, пілот і з десяток пасажирів. Всі інші – «наші», які поверталися або з відпочинку або з оптових складів «турецького тижня мод». 
    Земля…починаємо рухатися до виходу …трап…я +синочок і три сумки…на підлозі наш візочок…маленький не те що не ходить, він навіть ще не стоїть…за своїми мріями я геть забула про буденне, наприклад: як мені розкласти візка. Земляки нервово чекають мене в автобусі. Хтось з жінок не витримує – допомагає. Я винувато дякую за те, що потурбувала…атмосфера налагоджується…
    Аеропорт…зовнішній вигляд трішки насторожує: занедбаний, старенький. Знову забула звернути увагу на перші кроки, нехай іншим разом. Я вже біля паспортного контролю. « Ну ще хвилинка», - наївно думала я.  
     - Доброго дня!
-    Доброго, - відповідаю я.
-    Де Ваш паспорт? 
-    Втратила
-    Де протокол про втрату паспорта?
-    В Посольстві України в Ліванській Республіці. На основі цього протоколу мені було видано «лист на повернення».
-    Чого не зробили копію протоколу?
-    Нащо? 
-    А може Ви комусь продали закордонний паспорт!
-    Хто ж його купить? 
-    Є такі, що куплять. 
-    Мене з цим документом пропустили паспортні контролі двох країн: Бейруту і Стамбулу. І ні в кого не виникало ніяких питань.
-    Я ж Вас не запитую скільки країн вас пропустило! 
Чоловічок прикрикує на мене, малюк голосно репетує( йому не подобається, як чужий дядько говорить з мамою))) мені, чесно кажучи теж... моя «окрыленность» і любов до всіх братів-українців починає мене покидати
   -Я прилетіла в свою країну. Ви ж не знаєте за яких умов я втратила паспорт, можливо, його забрав чоловік-садист (хоча на справді в мене пречудовий чоловік. Хотілося пробудити в ньому нотки людяності…пробудила, але не в нього, а в діда, який стояв за мною в черзі на проходження паспортного контролю)
Дід: «Доню, не сердься на держслужбовця! Він, може, і не поганий чоловік. Просто стоїть тут по вісім годин щодня за тисячу гривень, а ми з тобою подорожуємо!»
    Що тут почалося!!! Я стаю нецікавою держслужбовцю, мені миттєво повертають документ…нову жертву обрано! І як ви вже зрозуміли – це мій дідусь-захисник. Йому нервово-ввічливо (якщо можна так сказати) роблять зауваження: не втручатися в чужі справи і не рахувати чужу заробітну платню …А в кінці ще й валізи дідові переколошматили. Знайшли, здається, зайву бутилу коньяку…відібрали. Ось так, діду, буде тобі наука…     Не хочу коментувати цю ситуацію…
Риторичне питання: «Чого так?» Турки, Ліванці для яких я просто турист, одна з мільйона, а може і з мільярда віднеслися до мене з більшим порозумінням і повагою, ніж мої співвітчизники… А ще візочок мені добряче порвали в останньому літаку. Коли я звернулася до авіакомпанії, яка займалася нашим перевезенням, то вони погодилися компенсувати зламану дитячу коляску, але за умови: надати фотографію дитячого візочка з датою і часом ( безпосередньо перед відльотом) і свідчення мінімум двох свідків про те, що перед посадкою візочок був цілим. Так що фотографуйте свої речі! Якось-так…