БЕЗ СЛІВ ПРО ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ

                                                     БЕЗ СЛІВ ПРО ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ

 ... Як за крадіжку 5-ти колосків,
Заслали в Сибір, що б за злочин сидів,
Як 33-го, лиха ж бо година,
В сім’ї Колючків зарізали сина,
Та м’ясом сім’ї не вдалось поживитись,
Забрали, бач треба державі податок платити…

         Голодомор 1932-1933 років... Страшна сторінка в історії України, сторінка, зачитана до дірок, з щорічними новими дописами на полях про жахіття тих часів, сторінка, яка рясно усіяна слізьми та гірким плачем, сторінка, яка нараховує стільки смертей, стільки не вмістяться в жодному багатотомному виданні, які мені доводилося читати, сторінка, друге ім’я якої – «ГЕНОЦИД», цілеспрямоване винищення українського народу... То що ж тоді трапилося з окремими представниками «молодого покоління», які сприймають широковживані у 30-ті рр. номінативи «буксири», «підкуркульник», «трудодень», як неологізми, створюють соціальні опитування, щодо доцільності Закону Верховної Ради України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» і ставлять під сумнів факт геноциду або й взагалі заявляють, що ніякого голоду в ті часи не було, просто люди не хотіли працювати! А є й такі, які пропонують взагалі не згадувати цей день, мотивуючи це тим, що це «дела давно забытых лет и дань умершим отдана сполна». «Скільки вже можна слинити про отой Голодомор?  Живих свідків практично не залишилось. За останні десятки років і меморіали жертвам поставили, й ініціаторів засудили, і архіви дослідили... Треба про завтрашній день думати й вирішувати, як вибиратися з отієї економічної клоаки, де ми всі з вами опинилися, а не вирішувати, де краще провести День вшанування пам'яті жертв Голодомору...»,  – пише така собі Ольга, на одному з жіночих форумів.

    Звичайно, ми живемо в демократичній країні, де кожен має право на особисту думку, але пропонувати забути мільйони смертей, встановлювати ліміт на шану і пам’ять, оцінювати важливість історичних подій, викреслити з історії факт цілеспрямованого винищування українського народу більшовицькою владою лише через те, що це було давно?! ...Серйозно?

    Хотілось би відповісти одним реченням усім представникам вищезазначених категорій, але моє виховання не дозволяє мені знехтувати цензурою, отже по черзі: молоде покоління, ви маєте знати про голодомор сьогодні, просто так, не тому, що це державна політика, не тому, що це частина історії, яку ви повинні знати, а хоча б заради того, щоб змістовно аргументувати свої думки в тих-таки дискусіях, які так популярні (особливо напередодні Дня пам’яті) в соціальних мережах, щодо вшанування па’мяті загиблих в роки Голодомору. І ще: загальнорозвинутим сьогодні бути модно!

    Стосовно тих-таки дискутантів, хочу сказати наступне: «Парламенти 12 держав визнали Голодомор 30-тих років геноцидом. (Але це так, для загальної обізнаності...)  Законом України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» також визначено, що це був «Геноцид». І допоки ви, завзяті дискутувальники, маєте паспорти українців, допоки ви живете в Україні, Закон Верховної Ради має найвищу юридичну силу. Вибачайте, тут вам не залишили вибору. Закон прийняли, рішення ухвалили – мусите визнати. Тому що закон є для того, щоб йому підкорялися всі. Можливо, хтось думає, що поганий той закон, що не дозволяє вбити тещу, проте... Тут без альтернатив..

     До тих, хто взагалі заперечує факт «Голодомору в Україні в 1932-1933 роках», мені навіть звертатися не хочеться, проте... Моя бабуся, Чесняк Катерина Маркіянівна,  народилася у 1927 році, отже, на той час їй було 5-6 років. Про своє голодне дитинство вона розповідала багато, тобто про події 1932-1933 рр. я знаю не з книжок чи телепередач, а я, начебто, його пережила, побачила очима малої дитини, яка сприймала усі навколишні дійства, як елементи гри. Яким же ти була чудовим оповідачем, бабусю..! Коли, хтось вмирав, навіть із рідних (а в бабусі вмерли від голоду дві сестри, брат, батько і мама) ніхто не плакав, бо смерть стала звичайним щоденним гостем... Я разом з нею ненавиділа (наскільки могла ненавидіти дитина) невідомих людей, які винесли з хати усі запаси на зиму, перекинули горщик з вареною картоплею і потовкли її чобітьми.  Бідкалася над долею старшої сестри Галі, якій сусідка дала миску жарених карасів, щоб нагодувати усю сім’ю, а та їх з’їла по дорозі і відразу ж вмерла (бо до цього не їла дуже довго) і про те, як бабусина мама лаяла і лупцювала, вже мертву сестру Галю, бо вона «даремно перевела харчі», усе з’їла і... вмерла!!!  Я кривилася від історій про «різноманіття тогочасних страв»: гнилі буряки та картопля, грицики, ліпеники з лободи, коти та собаки (тоді я понад усе хотіла, щоб з’явилася машина часу і ми з бабусею, набравши харчів з сьогодення, відправилися у минуле, у 32-33 рр, і нагодували усіх її рідних, сусідів, друзів). Бабусю і її старшого брата Федора від голодної смерті врятувало сирітство, їх забрали до дитячого будинку. Тобто вони вижили, бо усі члени їх сім’ї повмирали. «Чи не забагато антонімії для одного речення?», – запитають мене заперечники голодомору. «А чи не забагато смертей для двох років, щоб ставити під сумнів факт «Голодомору»?»,  – відповім я їм.  

    Тепер ці історії, які розповідала мені бабуся, Катерина Маркіянівна, по-новому постають в моїй пам’яті в обрамленні темних тонів. І цей факт суттєво підсилює мою злість на тогочасне керівництво. Але, оскільки, «володарі людського життя» тих літ вже давно повмирали, нереалізована злоба змінила своїх адресатів, переключившись на їх послідовників, тобто на тих, хто з будь-яких причин заперечує факт голодомору в Україні, факт знищення тисячі українців і мільйони ненароджених дітей.  Якщо, у вас, невизнавці голодомору, є хоч трохи людяності, то видаліть свої неправдиві коментарі з соціальної павутини. Бо зараз, в такий нелегкий час для України, ми маємо боротися за повагу до історичної пам’яті українського народу та її збереження, за формування у наших громадян свідомості політичного українства. Та, зрештою, за вміння думати, аналізувати та робити висновки. А підробні, неправдиві факти лише гальмують цей і так нешвидкий процес. Незнання історії не звільняє від відповідальності. Час зрозуміти, що байдуже ставлення, замовчування, маніпуляція історичною правдою — це можливість повторення страхіть минулого.

    Що до мене, то кожного року, у четверту суботу листопада,  я ставлю свічку у церкві за упокій душ померлих у часи голодомору.  Своїм дітям я обов’язково розповім про події тих часів, але не для того, щоб вони пожаліли свою прабабусю і її рідних, а для того, щоб виховати у них відчуття сили. Діти повинні не рахувати жертви, а усвідомити, що вкотре і вкотре український народ гуртом витримав, вижив, переміг обставини. Що їх народ сильний і загартований історією, і що ми, як ніхто, заслуговуємо на свою державу, де ми в безпеці, де ми разом. Державу, у якої не буде поразок!

Маня Манюшина